Упевненість у собі не кричить — вона говорить спокійно, але впевнено. Вона не хизується, не доводить нічого зайвого, не змагається з усім світом. І все ж її чують. Психологи наголошують: ознаки справжньої впевненості — не у зовнішньому вигляді й не в гучному голосі, а в тому, як жінка ставиться до себе. І головне — у тому, як вона говорить. Адже саме мова часто викриває наші глибинні переконання про себе, пише Сусідка.
Є фрази, які звучать звично, але приховують під собою внутрішню невпевненість, знецінення, страх бути неприйнятою. Наприклад, якщо жінка говорить «Я недостатньо хороша», вона вже не залишає собі простору для росту. Упевнена в собі особистість не вимагає від себе бути ідеальною — вона знає, що може й має право спробувати, помилитися і знову спробувати.
Фраза «У мене не вийде, навіщо пробувати» — це заборона на досвід. Але ті, хто не бояться невдач, швидше знаходять свій шлях. Навіть коли щось не складається, вони не тікають, а шукають нові рішення.
Ще один маркер невпевненості — це вислів «Я завжди все псую». Він про глибоке внутрішнє переконання у власній неспроможності. Але впевнені жінки інакше формулюють свої думки: замість обвинувачень — аналіз, замість образи на себе — питання «Чому так вийшло і що я можу змінити?»
Часто до цього додається: «Мені просто пощастило». Упевнена жінка не боїться визнати: вона доклала зусиль, і результат — її заслуга. Вона не ховається за скромністю, коли йдеться про визнання.
Коли з вуст лунає «Всі краще за мене», це сигнал про невпинне порівняння з іншими. Але порівняння завжди програшне, бо зовні ми бачимо лише фасади. Упевненість живе у внутрішній мірі — коли ти оцінюєш себе не через чужі досягнення, а через власний шлях.
Страх бути засудженою — ще один тіньовий супутник. «Я боюся, що мене не зрозуміють» або «Мене засудять» — ці фрази, сказані вголос чи подумки, часто стримують від справжніх бажань. Упевнені жінки не стають безстрашними, але вчаться йти вперед, попри сумніви.
Фраза «Я не знаю, чого хочу» не є проблемою, якщо за нею стоїть щирий пошук, а не самознецінення. Упевненість — це не завжди знання, але завжди — дозволити собі шукати, відчувати, помилятися.
«Пробач, що турбую» — дрібниця, яка багато говорить. Вона натякає: жінка ставить себе нижче інших, вважаючи свої потреби неважливими. Впевнена людина не просить вибачення за своє існування. Вона поважає себе, як і інших.
«Краще промовчу» — не завжди мудрість. Часто це — втеча. Якщо мовчання стає звичкою лише тому, що страшно бути почутою, то це мовчання — тягар, а не свобода. Впевнені жінки вміють висловити думку — м’яко, спокійно, з гідністю.
І нарешті: «Мене все одно не підтримають». Це фраза з минулого досвіду, яка не дозволяє відкритися. Але прохання про підтримку — це не слабкість, а ознака сили. Бо вона народжується там, де ми не боїмося бути вразливими.
Коли в житті зникає впевненість, це не завжди помітно ззовні. Але внутрішньо ми починаємо сумніватися в собі навіть у простих речах, уникаємо важливих кроків, вибачаємося за елементарні потреби. І найчастіше — починаємо мовчати.
Повернути впевненість — можливо. Вона не з’являється за день, але росте з кожним новим рішенням бути до себе чесною. Вона виростає там, де жінка каже собі: я маю право. На помилку. На діалог. На підтримку. На мрію. І на голос — який буде почутий.