Великдень — свято не лише духовне, а й глибоко символічне. У давнину цей день поєднував християнське Воскресіння Христа з архаїчними обрядами весняного очищення, захисту, пробудження природи й родинної єдності. Багато з цих вірувань і прикмет дійшли до нас, хоча деякі з них уже майже забуті, пише Суідка.

Ось що традиційно робили наші предки, щоби захиститися від усього лихого й закликати в дім добро на цілий рік, пише BBC Україна.

Вогонь, що оберігає

Одне з найпоширеніших вірувань стосувалося великоднього вогню. Його розпалювали в ніч перед святом, вважаючи, що полум’я очищує дім і душу, а дим виганяє хвороби, невдачі та нечисту силу. На спільне багаття біля церкви приносили старі речі, взуття, колеса — усе, що символізувало “старе життя”, від якого варто позбутися.

На Полтавщині робили “пузирі” — домашні ліхтарі з гасом, які ставили на шляху до храму чи біля воріт, щоб освітити шлях душам предків.

Дзвони, що очищують

Коли у Страсну п’ятницю дзвони мовчать, нечиста сила начебто активізується. Звідси традиція шуміти тріскачками й калаталами, щоб її відігнати. Але вже з першим ударом великоднього дзвону в ніч Воскресіння злі сили тікають.

За народним повір’ям, звук церковного дзвону очищує від гріхів, тому кожен міг кілька разів ударити у дзвін, щоб “відмолити” свої провини і зарядитися на здоров’я та удачу.

Світанок Великодня

Особливою вважалася перша поява сонця в день свята. Люди вірили, що воно радіє Воскресінню, грає на небі, змінює кольори й підстрибує над обрієм. У момент, коли священник уперше виголошував: “Христос воскрес!”, радили загадати бажання — вважалося, що воно обов’язково здійсниться.

Сила освяченого

Усе, що освячувалося в церкві, набувало магічної сили: їжа, рушники, свічки. Наприклад, пасковий рушник могли використовувати для зцілення немовлят або розганяти градові хмари.

А великодня свічка, освячена сім років поспіль, вважалася оберегом від грому й пожеж.

Першим повернутися додому з церкви — до доброї долі. А вмитися водою з освяченою крашанкою — до здоров’я й краси.

Сила родини і традицій

Сімейна вечеря на Великдень мала глибокий зміст: поділитися однією паскою та однією крашанкою означало розділити спільну долю на рік уперед. Чим більше рідних збереться — тим щасливішим буде рік.

Шкаралупу від крашанок не викидали. Її спалювали, закопували в землю або пускали по воді — “щоб лихо пішло”, або “щоб предки-рахмани дізнались, що на землі — Великдень”.

Гаївки, гойдалки, вежі

У другій половині дня біля храмів молодь грала в обрядові ігри. На орелях — великих гойдалках — очищувалися від усього злого. Водили гаївки — хороводи з піснями, а юнаки влаштовували ігри з крашанками.

На завершення хлопці будували “вежу” — піраміду з тіл, яка символізувала космос і сонце. Вона мала обійти храм і не впасти.

Христосування і добрі справи

У Великдень діти ходили “христосувати” — вітати сусідів і родичів зі святом. За це отримували крашанки, смаколики чи дрібні подарунки.

У деяких регіонах йшли на кладовище “вітати” покійних, залишаючи на могилах яйця. Вірили, що душі предків у цей день повертаються додому.

Поливаний понеділок

У понеділок після Великодня хлопці обливали дівчат водою — на щастя, на здоров’я й на любов. Дівчата відповідали тим самим у вівторок. Це був не просто жарт, а давній ритуал очищення.

Традиція, яка зберігає сенс

Народні прикмети на Великдень — це не просто фольклор. Це жива пам’ять про прагнення до гармонії, єдності, захисту та внутрішньої сили. Багато обрядів, хоч і трансформувались, досі виконують свою головну функцію — зміцнювати зв’язок між поколіннями, очищувати свідомість і надавати глибшого сенсу святу.

Олена Чебанюк – дослідниця народних звичаїв, співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського НАН України.